Впродовж усієї історії нашого українського народу традиційне народне мистецтво завжди було дивовижним реліктом самозбереження. Воно незмінне забезпечувало безперервність традицій національної культури, як в часи буяння українського життя чи драматичної боротьби за незалежність, так і в довгу ніч неволі та бездержавності .
Неможливо переоцінити безмежний духовний, творчий потенціал нашого древнього та вічно молодого народного мистецтва, його значення для сьогодення, як невичерпного джерела відродження національної культури, етики, моралі, світогляду, а також збагачення сучасної світової культури. Феноменально багате народне мистецтво України, корені якого ідуть з глибини тисячоліть, впродовж 19 століття-ще виявляло себе сотнями потужних регіональних центрів .формувало життєве середовище українців, та широко та активно реалізувалося на зовнішньо європейському ринку.
В 20 столітті, внаслідок докорінного знищення тоталітарною державною системою історично сформованого народного способу життя, ліквідації приватної власності, державне і монополізації та опромисловлювання народного мистецтва на Україні, залишилося близько 15 з його багаточисленних колишніх осередків, що пройшли через важкі тортури тиску та деформацій, вони стали розвиватися в умовах державного промислового виробництва.
З розвалом тоталітарної держави, проголошенням Україною незалежності, в сучасних умовах складного перехідного періоду, що пов'язані з загально відомими економічними проблемами, осередки народного мистецтва переживають великі труднощі, більшість з них знаходяться на критичній межі існування.
Серед таких поодиноких історичних центрів, що дожили до сьогодні, Петриківка- єдине на Україні унікальне явище народного декоративного малярства.
Це мистецтво доносить у сучасний світ історичну культурну спадщину, що має витоки від древніх настінних розписів, розповсюдженнях на Україні з доісторичних часів - їх символіку, художні принципи, поетичний світогляд вільнолюбних людей козацького, хліборобського краю.

Петриківське малярство е реліктом безперервної народної художньої традиції, що з глибини історії делегує у 21 століття унікальну культуру Придніпров'я - колиски запорізького козацтва, його могутню демократичну традицію, патріотичний дух, своєрідність поетичного національного світосприйняття та глибину епічного народного образотворчого мислення.

Це особливе мистецтво ніколи не претендувало на матеріальну вічність. Воно жило у суголоссі з природою, сповідаючи духовну вічність, утверджуючи людину в гармонії з природою, світом. Воно було по суті отим ,нині загубленим раєм 11 духовних зв'язків з природою.
Так, ідея циклічності життя як символу вічності проводилася не лише в сутності творів народного мистецтва ,але і в звичаї щороку заново створювати настінні розписи. Це також відповідало природній потребі людини в оновленні життєвого середовища ,сприяло постійному розвитку майстра та мистецької школи.
З віку в вік йшов невпинний процес синтезу та накопичення творчого досвіду поколінь, формування високих професійних засад та традицій своєрідного широкого творчого методу петриківського малярства, основаного на особливому національному баченні світу.
Петриківка завжди в драматичних обставинах історії виявляла свою феноменальну здатність відроджувати відрубані від кореня віти свого "Райдерева".
Вона відроджувалася з під попелу ординських згарищ, вистояла і в тяжкі роки імперсько-російського поневолення, яке особливим тягарем лягло на Україну після підступного знищення Запорізької Січі(1775р.) В тих умовах Петриківку, як і інші впливові козацькі поселення не наважилися закріпачити. Це зберегло традиційний спосіб життя в регіоні та сприяло розвитку народного мистецтва.

В 19 столітті Петриківка опановує нові матеріали та технології, які надала молода капіталістична промисловість, що починала розвиватися.
Настінний розпис, що завжди робився рослинними барвниками, виготовленими власноручно з соків рослин, переходить зі стіни на папір, а барвники замінюються на фабричні, опановуються різні техніки водяних та олійних фарб.
Нові матеріали швидко опановуються майстрами, асимілюються на ґрунті власної національної традиції. При цьому творчо відкриваються нові художні можливості, як і збагачують розвиток традиційної школи. Виконаний на папері розпис зберігав визначене традицією місце в інтер'єрі, широка домінуюча лиштва вздовж сволока стелі та вузенькі бігунці по слижах і карнизах комина, печі. Кульмінація інтер'єру - розписана піч з головною композицією "Дзеркала" де зображено символічне дерево життя.
Безперервність великої народної художньої традиції настінного розпису Петриківки продовжувалася аж до початку 30-х років 20 століття, доки тоталітарний більшовизм не зруйнував основи історичного способу життя народу.
Після штучного голодомору 1930 року та новітнього закріпачення селян у колгоспах, в ході боротьби з приватною власністю було знищено і економічний важіль розвитку народного мистецтва - вільний ринок, супроводжувана репресіями, запроваджувалась тотальна державна монополізація.
В цих умовах у Петриківці було відкрито 2-х річну школу декоративного малювання. Вона проіснувала з 1936 по 1941 р., її організатор О.Ф. Статива був репресований. Не дивлячись короткий період існування школи, 11 випускники, талановиті учні видатної майстрині Т.Я. Пати, зробили великий внесок у збереження петриківського розпису та пошуку шляхів виходу його у сучасне життя.
Так, відразу по другій світовій війні, у Києві М.К.Тимченко, сестри В.І. та Г.І.Павленко, В.Ф.Клименко-Хукова та П.І.Глущенко, започатковують вихід Петриківки у промисловість у галузях художнього фарфору та підлакового розпису, а також вихід його у міську архітектуру та поліграфію.
Згодом цей досвід був продовжений і в самій Петриківці. У 1958 році започатковано фабрику "Петриківський розпис", де під керівництвом Ф.С.Панко учні Пати Н.М.Шулик, Н.Т.Вишацька, Я.Я.Клюпа, Г.Я.Пруднікова, І.Я.Завгородній та інші склали основу колективу підприємства. В складних умовах фабрики, з чужими народному мистецтву організаційними формами, орієнтованими на масове тиражування та системне знецінення ручної праці, вони зуміли зберегти власне творче обличчя та виховати молоду зміну.
Починаючи з 1971 року державна монополія на Петриківку поступається. Спілка художників України відкриває в осередку Експериментальний цех Художнього Фонду, філію Дніпропетровського художнього комбінату під керівництвом Ф.С. Панко.
Фабрика "Петриківський розпис" з приходом відомого майстра В.І.Соколенка, в якості художнього керівника, отримує новий імпульс розвитку, завдяки відродженню ним у цей період розписаних виробів з дерева.
У цей період активно заявила про себе нова генерація майстрів. Започаткований мною серед майстрів Петриківки розпочинається рух за відродження справжніх народних традицій, звільнення від стереотипів та деформацій, що виникли у петриківському осередку внаслідок його опромисловлювання та тиску на національну культуру.
На протязі майже 20-річного періоду, від 1972 по 1991 рік, у Петриківці відбувалася хвиля розвитку. Вона позначилася новими досягненнями та іменами, поширенням петриківського розпису не лише на Україні, але і у світі через художні виставки та експорт виробів народних майстрів, який здійснювався у понад 25 країн світу. За цей час зміцнилася матеріально-технічна база осередку. Так в кінці 1980-х років збудовано нові приміщення двох потужних колективів - фабрики "Петриківський розпис" та Експериментального цеху Художфонду. Зріс престиж професії народного майстра. Активно розвивалася підготовка кадрів у ряді учбових закладів, починаючи з найменшого дитячого віку, через гуртки, дитячу художню школу, учбовий комбінат, СПТУ та індивідуальне учнівство у системі Спілки художників.
У 1991 році , за сприянням Спілки художників, мною організоване підприємство нового типу, де народні майстри з найманих працівників перетворилися на господарів - співвласників, його сучасна назва - "Центр народного мистецтва "Петриківка" (перша назва Творче об'єднання "Петриківка").
Напередодні незалежності України Петриківський осередок народного мистецтва накопичив значний творчий та виробничий потенціал, він динамічно розвивався, вирішуючи складні проблеми часу та стояв на порозі нового етапу розвитку, небувалого розквіту, що так довго стримувався у першій половині 20-того століття.
Після проголошення незалежності України, внаслідок хаотичного розвалу старої економіки, значною інфляцією та економічного спаду, відсутності державної підтримки, податкового тиску та ряду інших причин, в сучасних умовах зупинилися фабрика "Петриківський розпис" та Експериментальний цех Художфонду, не витримали труднощів і окремі приватні структури, що створювалися у осередку. Внаслідок цих процесів нині із 170 підготовлених народних майстрів 2\3 втратили працю.
Міліє підготовка кадрів осередку. Особливо гостро стоять проблеми закладу Міністерства культури, так фінансування Петриківської дитячої художньої школи звузилося до крайньої межі, обладнання зношене, приміщення у аварійному стані, через низьку платоспроможність батьків неухильно зменшується кількість учнів.
Єдиним підприємством, якому ще вдається зберегти високий творчий потенціал, е Центр народного мистецтва "Петриківка". В ньому згуртувався творчий актив осередку - 45 майстрів, з них 20 членів НСХУ, 5 Заслужених майстрів народної творчості України. Підприємство не має боргів та стоїть на шляху економічної стабілізації. Майстри колективу представляють петриківське мистецтва на регіональних, всеукраїнських та міжнародних виставках. Постійно діє свій виставковий зал, який активно відвідується широкою громадськістю.
Проте в сучасних умовах у зв'язку з економічними труднощами, браком замовлень, дороговизною художніх матеріалів, енергоносіїв тощо, існують значні труднощі утримання та ремонтів приміщень, матеріально-технічної бази. У зв'язку з цим 5 років не опалюються приміщення майстерень та виставкового залу у зимовий період.
В цілому петриківський осередок народного малярства переживає значні труднощі та втрати. Нині після 11 років такої самотужної боротьби за виживання , у осередку постає гостра проблема його збереження для майбутніх поколінь, як частини національної спадщини України.
Тому необхідна розумна державна допомога. Якщо цього не зробити сьогодні, потім це обійдеться 1000-крат дорожче, а сам осередок, як живий організм у своєму розвитку, зазнає таких тяжких втрат, які ні фінансове, ні морально неможливо виміряти.
Сьогодні ця допомога може обмежитися мінімальними видатками.
В першу чергу слід допомогти центральній постаті осередку - носіям та творцям великої народної традиції, - провідному творчому колективу - Центру Народного Мистецтва "Петриківка", також, окремим видатним майстрам, а також тим, хто виховує майбутню зміну осередку.
Це можна зробити декількома шляхами:
- звільнення від оподаткування на певний період стабілізації (5 років) підприємства ЦНМ "Петриківка". Для річного державного бюджету ця сума 15-20 тисяч гривень, буде фактично невідчутна.
- довгостроковий пільговий кредит з метою розвитку МТБ, реклами чи для освоєння нових, конкурентоспроможних матеріалів - кераміки, гутного скла. Ці творчі розробки давно чекають на своє втілення.
- підтримка індивідуального учнівства при провідних майстрах,
- творчі стипендії для видатних майстрів.
- покращення фінансування державних учбових закладів підготовки зміни осередку, В першу чергу - дитячої художньої школи шляхом адресної цільової допомоги для ремонту приміщень та забезпечення учбового процесу.
- створення у осередку державного музею петриківського декоративного малярства.
В сучасних умовах на Україні склалася критична ситуація в таких поодиноких осередках народного мистецтва, що вижили всупереч обставинам і доносять у 21 століття цю безцінну спадщину.
Не можна допустити, щоб ці безцінні джерела були замуленні чи втрачені для прийдешніх поколінь в умовах незалежної України.

Андрій Пікуш

Голова правління Центру Народного Мистецтва "Петриківка"